¶ По цьому відкрив Йов уста свої та й прокляв був свій день народження.

 І Йов заговорив та й сказав:

 Хай загине той день, що я в ньому родився, і та ніч, що сказала: Зачавсь чоловік!

 Нехай стане цей день темнотою, нехай Бог з висоти не згадає його, і нехай не являється світло над ним!...

 Бодай темрява й морок його заступили, бодай хмара над ним пробувала, бодай темнощі денні лякали його!...

 Оця ніч бодай темність її обгорнула, нехай у днях року не буде названа вона, хай не ввійде вона в число місяців!...

 Тож ця ніч нехай буде самітна, хай не прийде до неї співання!

 Бодай її ті проклинали, що день проклинають, що левіятана готові збудити!

 Хай потемніють зорі поранку її, нехай має надію на світло й не буде його, і хай вона не побачить тремтячих повік зорі ранньої,

 бо вона не замкнула дверей нутра матернього, і не сховала страждання з очей моїх!...

 ¶ Чому я не згинув в утробі? Як вийшов, із нутра то чому я не вмер?

 Чого прийняли ті коліна мене? І нащо ті перса, які я був ссав?

 Бо тепер я лежав би спокійно, я спав би, та був би мені відпочинок

 з царями та з земними радниками, що гробниці будують собі,

 або із князями, що золото мали, що доми свої сріблом наповнювали!...

 Або чом я не ставсь недоноском прихованим, немов ті немовлята, що світла не бачили?

 Там же безбожники перестають докучати, і спочивають там змученосилі,

 разом з тим мають спокій ув'язнені, вони не почують вже крику гнобителя!...

 Малий та великий там рівні, а раб вільний від пана свого...

 ¶ І нащо Він струдженому дає світло, і життя гіркодухим,

 що вичікують смерти й немає її, що її відкопали б, як скарби заховані,

 тим, що радісно тішилися б, веселились, коли б знайшли гроба,

 мужчині, якому дорога закрита, що Бог тінню закрив перед ним?...

 Бо зідхання моє випереджує хліб мій, а зойки мої полились, як вода,

 бо страх, що його я жахався, до мене прибув, і чого я боявся прийшло те мені...

 Не знав я спокою й не був втихомирений, і я не відпочив, та нещастя прийшло!...